лист із фронту

Лист із фронту

Ще день один прожитий не дарма

І посмішка на стомлених устах,

Від того, що у трубці телефону

Я чую рідні від коханої слова:

«Привіт, як день пройшов,

Ну що у вас, як ти, як хлопці?»

… І стиснув  пальці до крові, притишив стукіт серця

«Все добре, всі живі. Привіт тобі передають!»

Лиш темні хмари сльози приховали,

А вітер голосу тремтіння приглушив,

Лиш воля в серці і бажання жити,

Ще більше у душі бринить.

« Ти перестань, не треба хвилюватись,

В нас тихо і ніхто не наступа.

І взагалі я вдалині від фронту

Лиш тільки вітер сильний завива.»

Я говорю, а сльози давлять груди,

Сьогодні Свята з нами більш нема…

Немає хлопця, друга, сина

Й дружина молода посивіла зрання…

Лиш очі голубі весь час передімною

І щира посмішка його…

«Ти тут? Чому мовчиш? Я відчуваю щось не так!!!»

«Та ні, ти заспокійся, просто я стомився.

І не хвилюйся так! Піду, бо хлопці кличуть.

Батькам привіт передавай. І думай про хороше.

Все, щасливо!»

І тільки трубку я поклав, як в далині почався обстріл…

(«Історик»)

Добрий день, редакція журналу «Директор школи». Я довго розмірковував над тим, що можна написати про сучасну освіту, та розповісти про життя поза школою.

Адже доля так склалася, що почувши перший шкільний дзвінок 2014/2015 навчального року і завівши свій 7-Б клас на урок, я отримав дзвінок з військового комісаріату. Оскільки ще в квітні я поїхав до військкомату і записався добровольцем. Для мене це був свідомий вибір громадянина, обов’язком  якого є захист своєї Вітчизни. Проте, переді мною постав нелегкий вибір: навчальний рік тільки починався, а держава перебувала в стані неоголошеної війни. Складно було розірватися в цьому виборі, бо з одного боку улюблена робота і важкість на серці, що покидаю учнів в неслушний час, а з іншого – громадянська позиція, патріотизм і прагнення захистити свою Батьківщину від посягань ворога. І на перший план виступила громадянська позиція, потреба у захисті цілісності нашої держави. Та ще складніше було повідомити про таке рішення своїм батькам. Але яким було полегшенням, коли батьки з розумінням та повагою поставились до мого вибору. Я бачив в їхніх очах переживання і тривогу, бо розумів як їм складно, адже вони проводжали сина на війну…

В той час моє життя розділилось на дві частини: до і після…

Як учитель історії, я виховував в нашого молодого покоління любов до історії своєї Батьківщини, до витоків нашого минулого. На прикладах героїчної боротьби за волю і незалежність України наших пращурів, я розповідав про патріотизм і незламність нашого народу. А тепер своїми діями і вчинками мав підтвердити свої власні слова. Адже вчитель історії, який говорить про боротьбу за волю і незалежність Української Держави, власним прикладом повинен довести те, чого вчить своїх дітей, бо він є взірцем для своїх учнів.

Армія та війна суттєво змінили мене та моє бачення сучасної освіти. Провівши фактично більшу частину життя в навчанні, а потім й у викладанні, я ще більше переконався, що щоб якісно навчати дітей, насамперед, потрібно любити свою професію, постійно самовдосконалюватись і головне – не боятись експериментувати. Я не уявляв себе і свого життя поза школою. Та доля внесла свої корективи. І вже в вересні минулого року я був військовослужбовцем Збройних Сил України. Складно розповідати про ті події, що відбуваються на нашому українському Сході…

На питання друзів «Як ти живеш без школи?» я довго не міг дати відповіді. Адже школа і була моїм життям. І змінюючи місця роботи, насамперед я шукав комфорту і сприятливих умов для своєї праці. Мені хотілось досягнути чогось нового, знайти більш сприятливі методи і форми роботи з учнями. Насамперед, щоб їм було цікаво. Адже від того, наскільки ми професійно проводимо урок, залежить якість знань наших учнів.

Та все ж. Чи існує життя після школи? На власному прикладі я можу сказати так. Існує! І воно зовсім не таке, до якого ми готуємо своїх дітей. Складається враження, що наша шкільна освіта застрягла в пережитках минулого і взагалі відірвана від реального життя. Сучасна шкільна освіта не може дати і половини того, що знадобиться дитині в самостійному житті після завершення навчання. Знання, які ми даємо, це звісно чудово. Це головне завдання. Але все ж потрібно враховувати і сучасні реалії. А тому школа повинна стати не тільки форпостом науки, а ще й школою самостійного життя. Сьогодні українська школа – це інкубатор, який не дає можливості підкреслити індивідуальність, виховати самостійність, патріотизм. Ми говоримо про особистісно-орієнтоване навчання. Але чи можна його застосовувати в сучасній школі? На мою думку це практично не вдається. Адже коли в класі 30 і більше дітей, то про що тут можна говорити.

Звісно це моя суб’єктивна думка і, очевидно,  мало хто підтримає мої слова, адже як може вчитель говорити такі речі. Головне завдання вчителя – навчити і виховати. І від цих постулатів відходити зась. Та на мою думку цього замало. Вчитель разом із батьками повинен також підготувати дитину до дорослого самостійного життя. «Як це зробити?» – запитаєте ви. А тут уже потрібно враховувати особистісний підхід, поєднувати роботу вчителя, батьків, психолога. І саме спільна робота зможе дати результат, а не бажання одних і повна ізоляція інших. Більшість сучасних батьків, віддавши дітей до школи, знімають з себе певні обов’язки з виховання, заспокоюючи себе, що школа всього навчить. Але, нажаль, школа не всесильна. Школу, як і все в нашій країні, потрібно реформувати. Якщо реформи економіки або МВС у всіх на очах, то реформи школи для простого громадянина взагалі не видно. Що змінилось в системі освіти за останні 20 років? Скажу я вам, що практичного нічого… Змінюються моделі навчання, та суть залишається такою ж як і була.

Я розумію, що практична більшість колег буде критикувати мої думки і моє бачення. І це чудово. Лише  в спорі народжується істина. І якщо ми прагнемо щось змінити в своїй країні, то ці зміни повинні початися із самих нас. Ніхто краще за вчителів не розуміє проблем освіти, і саме тому ми повинні стати рушійною силою на шляху змін до кращого.

Саме тому, після завершення служби, я буду й далі вдосконалюватись  професійно, буду продовжувати експериментувати та шукати шляхи вдосконалення своєї роботи. А цим меседжем я закликаю своїх однодумців об’єднуватись і працювати спільно над вдосконаленням шкільної освіти. І скажу Вам, що з великим задоволенням буду працювати пліч о пліч з Вами, адже все в наших руках. Головне, щоб було бажання!

Володимир «Історик»

вчитель, військовослужбовець ЗСУ.