ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ (розвиток українського етногенезу)

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ

(та розвиток українського етногенезу) 

Чому це питання актуальне зараз.

Давня мудрість говорить, що народ, який забуває свою історію – не має майбутнього. Адже головний чинник національного розвитку — це національна свідомість, основою якої є усвідомлення своєрідності історичної долі свого народу. Коли народні маси не знають власної історії національна свідомість розмивається і етнос сходить з арени історії, розчиняючись серед сусідів.

В наш доленосний для України час здавалося б суто наукові проблеми історії української державності набули виняткової актуальності. Адже без врахування історичного досвіду державного будівництва неможливо збудувати міцну сучасну державу.

Так сталося і з Україною. Опинившись у «братніх» обіймах сусіднього народу, вона була пограбована не лише матеріально, культурно, а й історично. Офіційні історики Російської імперії, виправдовуючи її експансію в Україну, відібрали в українців ранні етапи їхньої національної історії. Давньоукраїнська держава Київська Русь була проголошена першою російською державою. Українці опинилися в непривабливому статусі зайд без роду і племені на нібито споконвічно російських землях.

Таким чином, нагальним завданням українських істориків є встановлення об’єктивної картини у фальсифікованих ділянках національної історії, та популяризація цих знань в Україні і поза її межами. Особливо слід наголосити саме на поширенні правдивої, науково перевіреної інформації про минуле України, яка б відповідала строгим вимогам сучасної світової історичної науки.

Розглянемо декілька досліджень істориків минулого, які не тільки були заангажовані прорадянською ідеологією, а і які не шкодуючи свого життя висвітлювали правдиву минувшину походження і розвиток нашого народу.

М.Погодін спровокував бурхливу і тривалу дискусію між російськими та українськими вченими про етнічну належність південних русичів. Його концепція не витримала гострої критики М.Максимовича і особливо М.Костомарова. В своїй відомій статті 1861 р. «Дві руські народності» останній переконливо показав окре­мість українців від росіян і їх прямий зв’язок з княжим Києвом і Галичем. Цю думку в другій половині ХІХ ст. розвивали історики В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич та мовознавці О.Потебня, А.Кримський. Підсумував дискусію «южан с северя­нами» про початок історії східних слов’ян М.Гру­­шевський у знаменитій статті 1904 р «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Дослідник переконливо показав, що «Київська держава, право, культура бу­ли утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великору­ської... Київський період пере­йшов не у володимиро-москов­ський, а в галицько-волинський ХІІІ віку... Володи­миро-мос­ковська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності».

Про народження російського етносу лише в ХІІ ст. пиcав В.Ключевський. Академік О.Пипін визнав, що «историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли». Остаточну перемогу «южан» у боротьбі за історичну спадщину княжого Києва констатує відомий російський історик О.Пресняков, який не тільки визнав схему історії східних слов’ян М.Грушевського, але й застосував її в дослідженні російської держави. Пореволюційна російська історіографія вже не претендувала на історію Київської Русі, як перший етап історії Російської централізованої держави. Академік М.Любавський 1929 р. починав етнічну історію росіян зі слов’янської колонізації фінських племен на Верхній Волзі: «Основной государственной территорией великорусской народности является территория Московского государства... ХV века. На этой территории великорусская народность народилась, выросла и государственно об’единилась, и с этой же территории началось ее распростра¬не¬ние на восток и юг...».

            Після нищівної критики теорії М.Погодіна ніхто з відомих російських істориків вже не твердив, що кияни Х-ХІІІ ст. були росі­янами. Російська офіційна наука вустами свого найбіль­шого ав­то­ритета ректора Московського університету С.Со­ловйова закли­кала: «Не де­лить, не дробить русскую историю на отдельные части, пери­о­ды, но соединить их.., не разделять начал, но рассмат­ривать их во взаимодействии...— вот обязан­ность историков в настоящее время».

            Однак цей заклик не подіяв на громадськість і на позиції М.Кос­то­марова та М.Гру­шев­ського і до них пос­ту­пово перейшли багато російських істориків. Першим був К.Кавелін, який ще 1865 р. писав, що укладач першого літо­пи­­су ХІ ст. Нестор «...знает мало­россиян и перечисляет разные ветви этого русского племени.., но замечательно, что велико­рус­сов он вовсе не знает... Таким образом, мы имеем все основания предполагать, что великоруссы образова­лись в особую ветвь не ранее ХІ века... Восточная отрасль русского племени образова­лась частью из переселенцев из Малороссии и се­веро-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов... В обра­зо­вании великорусской ветви, ее расселении и обрусении фин­нов состоит интимная, внутренняя история русского народа.., в ней-то именно и лежит ключ ко всему ходу русской истории».

     Про народження російського етносу лише в ХІІ ст. пиcав В.Ключевський. Академік О.Пипін визнав, що «историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли». Остаточну перемогу «южан» у боротьбі за історичну спадщину княжого Києва констатує відомий російський історик О.Пресняков, який не тільки визнав схему історії східних слов’ян М.Грушевського, але й застосував її в дослідженні російської держави. Пореволюційна російська історіографія вже не претендувала на історію Київської Русі, як перший етап історії Російської централізованої держави. Академік М.Любавський 1929 р. починав етнічну історію росіян зі слов’янської колонізації фінських племен на Верхній Волзі: «Основной государственной территорией великорусской народности является территория Московского государства... ХV века. На этой территории великорусская народность народилась, выросла и государственно об’единилась, и с этой же территории началось ее распространение на восток и юг...».

У період між двома світовими війнами оприлюднена  М.Грушевським 1904 р. історична схема лишається загальновизнаною як у радянській, так і в емігрантській російській історіографії. Її палким прибічником був лідер радянської історичної науки 20-30-х рр. історик-марксист М.Покровський, який  визнавав «Київську Русь Малоросією, тобто Україною». За нею викладалася середньовічна історія Східної Європи не тільки у вищій, але й у середній радянській школі. Поширилась вона і серед істориків російської еміграції. Так, П.Струве відокремлював історію Київської Русі від російської національної. Він писав: «Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава та монголо-татарські впливи».

 Після перемоги націонал-комуністів на чолі зі Сталіним над інтернаціонал-комуністами Льва Троцького ідеологи СРСР поступово повертаються до шовіністичних історичних концепцій Російської імперії. 1934 р. при загадкових обставинах помирає в лікарні батько наукової антиімперської схеми історії східних слов’ян М.Грушевський. Розгром школи М.Покровського у 1936 р. був ще одним з етапів становлення імперської ідеології в Радянському Союзі. Завершити цей процес завадила Друга світова війна, перемога в якій ще більше підігріла шовіністичні настрої у сталінській Москві. Однак повернутися на позиції М.Карамзіна чи М.Погодіна і проголосити Київську Русь Росією, а русичів росіянами було вже неможливо. Надто далеко на той час просунулась історична наука у вивчення минулого східних слов’ян. Тоді щоб відібрати в українців початки їхньої історії був штучно сконструйований новий етнос – так звана давньоруська народність, про яку нічого не знали не тільки М.Костомаров чи М.Грушевський, але й С.Соловйов з В.Ключевським. Її батьками по праву можна вважати ЦК КПРС та В.Мавродіна.

Ця імперська тенденція в російській історіографії часів сталінізму почала проявлятися в умовах переможної ейфорії, що охопила радянських ідеологів після Другої світової війни. На вихід радянської імперії на світову арену в якості супердержави офіційна наука відповіла відродженням у новій формі старих історичних концепцій російського імперіалізму. В працях радянських медієвістів з’являються не зовсім ясні пасажі про існування в давньоруський час етнічної спільноти, що передувала формуванню власне російського народу. Зокрема Д.Ліхачов у повоєнний час писав про формування єдиної давньоруської свідомості. Однак найбільш оперативним і чутливим до віянь епохи виявився В.Мавродін, який 1948 р. видав працю “Этапы формирования русской нации». Саме в ній була вперше сформулювана концепція давньоруської народності, що нібито, з одного боку, була колискою трьох братніх народів, а з другого – предтечею централізованої Московської держави та її історичного спадкоємця Радянського Союзу.

Обговорення мавродінської версії формування російського народу відбулося на початку 1951 р. в Москві в Інституті історії АН СРСР. Її автор стверджував, що у зв’язку з утворенням Київської держави племена східних слов’ян у ІХ-ХІ ст. об’єдналися в єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою. Під ударами татар вона розпалася на великоруську, українську та білоруську народності.

Декларативна через слабку аргументацію концепція не узгоджувалася з глибоко аргументованими поглядами на етнічні процеси в Київській Русі згаданих класиків не тільки української, але й російської  історичної науки. Після різкої критики з боку таких знаних вчених як О.Зимін, В.Пашуто, Г.Санжаєв та ін. В.Мавродін визнав свою помилку і обіцяв переглянути свої погляди.

Далі сталося незбагненне. Зразу ж після розгрому концепції В.Мавродіна про спільну давньоруську колиску росіян, українців та білорусів хором і тими ж словами заговорили всі провідні радянські медієвісти і навіть її колишні опоненти. Така радикальна трансформація уявлень відомих вчених про Київську Русь мала поважну причину. В дискусію втрутився ЦК КПРС, що само по собі свідчило про надзвичайне політичне значення здавалося б суто наукової проблеми.

10 січня 1954 р. газета «Правда» надрукувала схвалені ЦК КПРС «Тези про святкування 300-річчя воз’єднання України з Росією». Щойно розкритикована провідними російськими істориками давньоруська народність, в існуванні якої врешті решт висловив сумніви навіть її автор, була проголошена «колискою трьох братніх народів» і лягла в основу офіційної радянської концепції етнічної історії східних слов’ян. «Тези» декларували, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю і патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності. «Російський, україн-ський та білоруський народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь».

Проблема спадщини Київської Русі була переведена з наукової в політичну площину і дискусія на цю тему в радянській науці стала неможливою. Авторитетна думка українських та російських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. щодо Київської Русі, як невід’ємної складової української історії, фактично була демонстративно проігнорована. «Дискусія» з ними звелася до ритуальних і далеко неакадемічних прокльонів на адресу російських буржуазних та українських націоналістичних вчених.

Усі ми свідки чергового українського відродження. Україна знову спинається на ноги, знову пробує відбудувати незалежну державу – власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени історії.

Ніякі патріотичні міркування не можуть бути виправданням історичної міфотворчості деяких сучасних істориків-аматорів. Адже історичну правду не можна приховати. Вона рано чи пізно стає відомою широкому загалу, відкидаючи псевдонаукові імперські чи ультрапатріотичні концепції.

Зрозуміло, що тези ЦК КПРС не справили враження на дослідників за кордонами СРСР, де і у повоєнний час притримувалися історичної схеми М.Грушевського не тільки українські (М.Чубатий, Ю.Шевельов, П.Голубенко та ін.), але й російські (П.Струве) вчені. Однак у Радянському Союзі всі, хто бодай торкався етнічних процесів на Русі, були вимушені вживати освячену вищим партійним керівництвом формулу «давньоруська народ-ність – колиска трьох братніх народів». Зазначимо, що більшість дослідників із зрозумілих причин робили це досить формально.

Українські історики теж були змушені констатувати існування давньоруської етнічної спільноти. Окремо стоїть трагічна постать К.Гуслистого, який мав мужність стверджувати, що давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільнотою і почала розпа-датися ще в ХІІ ст. Під час чергового наступу реакції в Україні 1973 р. К.Гуслистий покінчив життя самогубством.

Однак знайшлись й ентузіасти, що розвивали нову офіційну концепцію східнослов’янської історії. Той же В.Мавродін написав ще дві книжки на її захист, які були видані величезними накладами. Особливо інтенсивно освячені Кремлем ідеї щодо етнічної єдності східного слов’янства у Х-ХV ст. розвивалися в 70-80 рр. Якщо В.Мавродін розклад давньоруського етносу зв’язував з добою феодальної роздробленості ХІІ-ХІІІ ст., то І.Греков навпаки побачив у політичному розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об’єднатися в «общерусском єдинстве». І так всім їм цього хотілося, що «объединители» навіть посварилися між собою, бо кожен боровся «за свой вариант единства всей русской земли».

Така марксистська теорія в інтерпретації минулого привела прибічників давньоруської народності до парадоксальних висновків, що незважаючи на очевидні основні політичні, культурні та мовні процеси, що мали місце на Русі в ХІІ-ХІV ст. давньоруська етнічна єдність лише міцніла від цього. А тому вона продовжила своє існування навіть у помонгольський час, закономірно породивши централізовану Московську державу. А далі виявилося, що східні слов’яни «..вважали себе єдиним руським народом і в кінці ХVІ ст. і в ХVІІ ст. Тому так охоче і радісно сприйняли воз’єднання і на Україні і в Росії». Так, стараннями нового покоління радянських істориків життя давньоруської народності було продовжено ще на п’ять століть, аж до Переяславської ради.

Розпад супердержави супроводжується кризою радянської ідеології. Важливою її складовою є так званий імперський історичний міф. Це псевдонаукова теорія, що звичайно не відповідає історичним фактам, але виправдовує експансію на землі сусідів. Так, нібито, іспанці, англійці, німці, французи завойовували Америку, Африку, Азію, а росіяни з благородною і безкорисливою метою цивілізували відсталі народи та принести їм слово боже. Цей імперській міф дорого коштував не тільки Україні, але й усій Європі.  В радянські часи історичний міф набрав червоного забарвлення. Імперська експансія Москви на всіх континентах виправдовувалася благородною метою ощасливити народи світу прогресивним комуністичним способом життя. Не випадково, народи світу, які обирали соціалістичний шлях розвитку неминуче потрапляли в політичну та економічну залежність від Москви.

Проте національна відмінність завойованих народів є постійним джерелом національно-визвольних повстань, які загрожують самому існуванню наддержави. Тому імперська ідеологія завжди нищила підкорені етноси шляхом їх асиміляції, депортації та нищення їх свідомої еліти. Так, на початку ХХ ст. в Російській імперії мешкало 130 різних етносів, а на час перебудови М.Горбачова їх лишилося тільки 90. Тому його відомий заклик до України та інших «молодших братів» дозріти до незалежності в єдиній братській державі СРСР нагадує пропозицію вирощувати овець під наглядом вовка.

Схоже, що шукачів руської єдності взагалі не хвилювало, що їхні твердження суперечать очевидному – факту існуванням окремих українського, білоруського та російського народів ще за доби середньовіччя. В.Пашуто, який у 1951 р. відкидав саму можливість існування давньоруської народності, 1982 р. твердить, що росіяни беруть початок саме від неї, і «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». А віце-президент Академії наук СРСР П.Федосєєв йде ще далі і відверто заявляє в українському академічному виданні: «соціально-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було великим кроком уперед у розвитку і приго-туванні майбутньої централізації».

Так, ідеологічні вправи ЦК КПРС за допомогою радянської партійної науки сягнули своєї справжньої мети – загарбання імперським етносом історичної спадщини величезного регіону Східної Європи з метою ідеологічного виправдання своєї експансії на землі сусідів. А позірний інтернаціоналізм доктрини, яка проголошувала рівність прав усіх східнослов’янських народів на їх спільну києворуську колиску, виявився лицемірною облудою для легковірних «молодших братів». “Спільна колиска”, де нібито одночасово народилися східнослов’янські народи, перетворилася на зозуляче гніздо, повним господарем якого закономірно стало найсильніше зозуленя.

Символом перемоги новоімперських тенденцій у східноєвропейській історії було святкування 1988 р. 1000-річчя хрещення Русі не у Києві, а в Москві. Нагадаю, що на час хрещення киян на етнічній батьківщині росіян Верхній Волзі не існувало не тільки Москви, а й будь-якого слов’янського населення, яке можна було б асоціювати з праросіянами.

Очевидно, що декретований ЦК КПРС міф про давньоруську «колиску трьох братніх народів» є радянською модифікацією старого імперського міфу про «Москву третій Рим». Всупереч будь якій логіці і досягненням історичної науки він фактично повернув радянську історіографію на кілька століть назад, на ідейні позиції московських монахів ХV-ХVІІ ст. Ніби після М.Карамзіна та М.Погодіна і не було цілої плеяди видатних українських та російських істориків, лінгвістів, археологів. Справа честі науковців України, Росії та Білорусії якнайскоріше відмовитися від імперських марень середньовіччя, освячених кремлівськими ідеологами «единой и неделимой». У наш час вони виглядають свідомою фальсифікацією, що ганебною плямою лежить на радянській історіографії. Справжньою матір’ю давньоруської народності був не княжий Київ, а повоєнна сталінська Москва.

Доведена до абсурду слухняною партійною історичною наукою ідея єднання східних слов’ян у давньоруській «колисці» зі свого народження 50 років тому просякнута виразним імперським духом. Сама поява окремих східнослов’янських народів розглядалася як негативне явище, зумовлене татарською та польською агресїєю ззовні. Відповідно всяке об’єднання росіян, білорусів та українців у єдиній державі розцінюється як позитивний історичний акт відновлення історичної справедливості. Так, здавалося б, суто наукова концепція давньоруської єдності східнослов’янських народів служить  політичній справі поновлення Російської імперії. Посилаючись на спільну “давньоруську колиску” демократ О.Солженіцин пропонує “обустроить Россию”, приєднавши до неї Україну, Білорусію та слов’янізований Північний Казахстан.

Адміністративно насаджувана концепція давньоруської народності, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, підживлювала ілюзію споконвічної органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. При цьому експансія Москви на українські землі набувала “пристойного вигляду” воз’єднання “єдиного руського народу”.

Проте цей народ насправді не був єдиним. З вище наведених тверджень істориків випливає закономірний розвиток трьох окремих народностей, які почали свій розвиток в різні часи та за різних умовах.

У наш час поширені три версії походження українців: трипільсько-арійська, ранньосередньовічна і пізньосередньовічна. Ці версії яскраво ілюструють різні політичні сили України, що активно впливають на історичну свідомість пересічного українця. Тому, безперечно, потрібно розглянути їх всі так, як вони звучать насправді і з»ясувати ту історичну реальність, яка була насправді.

Три основних версії етногенезу українців

Трипільсько-арійська версія. Її прибічники твердять, що український етнос існував уже за часів трипільської археологічної культури Правобережжя Дніпра тобто ще 5 - 7 тис. років тому. Відтак українці стають унікумом європейської історії, бо переважна більшість великих етносів помірної зони Європи має вік близько 1500 років.

В етномовному відношенні вони пов’язані з близькосхідними землеробами доби неоліту. Простежений археологами та атропологами генетичний зв‘язок трипільської культури через неоліт Подунав’я та Балкан з ранніми землеробами Південної Анатолії підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями.

Українська мова та культура принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу, а значить і їхніх родичів трипільців. Останні, як і весь балканський неоліт, схоже, навіть не належали до індоєвропейської мовної сім’ї, до якої входять слов’яни, в т.ч. українці.

Показово, що прихильниками трипільсько-арійської ідеї україногенези є аматори. Обізнані з проблемою фахівці розуміють неможливість довести безперервність етнокультурного розвитку від трипільців до історичних українців. А саме така безперервність є необхідною умовою для встановлення віку та генетичних витоків кожного народу.

Трипільсько-арійська версія походження українців є типовим прикладом історичної міфотворності. Вкрай слабко аргументована науковими фактами, вона є породженням аматорства, щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки та постколоніального комплексу меншовартості.

За пізньосередньовічною концепцією україногенези українці як етнос з’явилися лише в ХІV - XV ст. внаслідок розчленування татарами, литовцями та поляками єдиного давньоруського народу на окремі східнослов’янські етноси. Ця заідеологізована версія відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі фактично є черговою трансформацією російської імперської ідеї ХХ ст.

Найбільш аргументованою є ранньосередньовічна версія походження українців, біля витоків якої стояв М.Грушевський. Він протиставив  претензіям російських істориків на спадщину Київської Русі непреривну лінію етноісторичного розвитку на українських теренах від антів, які мешкали в лісостепах України в ІV-V cт., до сучасних українців. Сучасний рівень історичних знань дає вагомі підстави говорити про початок формування українського етносу близько 1500 років тому. Головним аргументом є безперервність етноісторичного розвитку на українських теренах з середини І тис.н.е., про що свідчать дані археології, антропології, мовознавства, письмові джерела.

Україногенез підкорявся універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям і суттєво не відрізнявся від етногенезу інших народів середньої смуги Європи.

Середньовічна Європа постала на руїнах Римської імперії. Визначальна роль останньої і зумовила народження переважної більшості великих європейських етносів (поляків, чехів, сербів, німців, французів, англійців) зразу ж після бурхливої доби падіння Риму, а саме в середині І тис. н.е. Всі вони зароджуються в V-VІІ ст., а в кінці ІХ-Х ст. творять свої перші самостійні держави.

Оскільки українці належать до слов'янства, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи власне слов’ян, що за новітніми даними сталося лише в V ст. Слідом за видатним чеським лінгвістом Л.Нідерле переважна більшість сучасних дослідників вважає, що слов’яни походять з теренів Північно-Західної України між Карпатами, Прип’яттю та Середнім Дніпром. Однак ці ж території є ядром українських етнічних земель, де власне формувався український народ. Сам факт збігу кордонів слов’янської батьківщини з батьківщиною українського етносу та неперервний розвиток на цих теренах від найдавніших слов’ян до сучасної України дає підстави вважати останніх праукраїнцями. Саме на підставі безперервності історичного розвитку сучасні антам і склавинам України ранньосередньовічні племена Англії, Франції, Швеції, Сербії, Чехії, Польщі вважаються відповідно прямими пращурами англійців, французів, шведів, сербів, чехів, поляків. Отже, виключення з їх числа українського етносу суперечить універсальним закономірностям етногенези слов’ян та інших європейських народів.

В VІ – VІІІ ст. відбувається інтенсивне розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини у Північно-Західній Україні, від якого починають відлік власної історії більшість слов’янських народів. Тогочасні слов’яни на своїй батьківщині в Україні були представлені племенами склавинів та антів. Ці етноніми відомі з письмових джерел і, перш за все, візантійських хронік.

 Дані мовознавства дають вагомі підстави вважати склавинів та антів Північно-Західної України V-VІІ ст. за своїми етнічними характеристиками прямими пращурами українців. Зокрема, палеолінгвістика свідчить про поширення української лексики на Волині та Прикарпатті на момент розселення звідси пращурів слов’янських народів тобто у V-VІІ ст. н.е. Лише так можна пояснити поширення згаданих українських топонімів (Київ, Малин, Житомир, Радичі, Болярка тощо) та гідронімів (Рось, Сян, Збруч, Дулібка, Хорватка, Трубіж) по усьому слов’янському світі.

Звертає на себе увагу величезна кількість української лексики в сербській  мові. Ось  лише  деякі приклади: ватра, вабити, важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людства, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших.  Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території Північно-Західної України, можна припустити, що слов’янська людність між Карпатами і Дніпром у V - VIII ст. розмовляла мовою, що містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Іншими словами, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей склавинів та антів середини І тис. н. е. Значна частина лексики останніх стала навіть визначальною для української мови. Цей лексичний спадок українці могли отримати лише за умов безперервної і поступової трансформації склавинів та антів Північно-Західної України в український етнос.

Враховуючи сказане, чи не слід розглядати слов’яногенез, як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині.

Безперервний культурно-історичний розвиток слов’янських племен на землях Північно-Західної України від склавинів Волині V ст. до Київської Русі є першим, додержавним етапом формування українського етносу. Археологічні пам’ятки VІІІ-ІХ ст. відомої лука-райковецької культури Північно-Західної України залишені праукраїнськими племенами деревлян, волинян, білих хорватів, тиверців, уличів, полян, які згадуються у найдавнішому київському літописі Нестора. Саме ця праукраїнська людність була творцем першої української держави Київської Русі, яка виникла в Х cт.

 Отже, незмінність населення, безперервність етно-історичного розвитку його культури та мови на споконвічних українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів ІХ-ХІV ст. і далі до козацької України дає підстави твердити, що коріння українського етносу сягають середини І тис. н. е. Дещо пізніше від українців і за їхньою безпосередньою участю народилися інші східнослов’янські народи.

Безпосередній контакт греко-римської цивілізації через Надчорномор’є з українськими землями прискорив їх розвиток і зумовив більш раннє дозрівання українського етносу порівняно з іншими східними слов’янами, що мешкали на північ від давніх українців. Останні з моменту свого народження близько 1500 років тому інтенсивно колонізували лісову північ Східної Європи з нечисленним мисливсько-рибальським балтським та фінським населенням. Особливо прискорився цей процес у Х ст. з утворенням давньоукраїнської держави Русь зі столицею в Києві. Наслідком змішування місцевого балтського та фінського населення з колоністами з України-Русі стало зародження молодих східнослов’янських етносів – білорусів, псково-новгородців, росіян.

Безпосередніми пращурами окремих східнослов’янських народів, як відомо, були слов’янські племена VІІІ-ХІІ ст., згадані в “Повісті минулих літ”, написаній Нестором літописцем у Києві близько 900 років тому. Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов’янства, що проливає світло на ранні етапи формування слов’янських етносів Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-ХІ ст. фактично вже були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся, кривичів Подвіння та Верхнього Дніпра. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в’ятичі басейну Оки та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов’янський етнос – псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід.

Вже зазначалося, що етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше ніж інших східнослов’янських народів.

Білоруський, псково-новгородський та російські етноси постали пізніше українського в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів, споконвіку заселених численними племенами балтів та фінів.

Археологічні матеріали переконливо свідчать про переселення у VІІІ-ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. В наслідок змішування слов’янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони – пращури молодих східнослов’янських етносів. Остаточне їх формування відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі.

Якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в VІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов’янських народів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії і неодноразово повторювалися на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом – завойовником.

Внаслідок такого впливу на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони являли собою синтез місцевих традицій з домінуючою культурою імперського центру. В умовах невідворотнього розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського імперського. Групи таких молодих постімперських етносів лишилися після розпаду великих імперій минулого – Римської (іспанці, португальці, французи), Іспанської (мексиканці, аргентинці, чилійці, болівійці, кубинці), Англійської (американці, канадійці, австралійці), Руської (білоруси, псково-новгородці, росіяни).

Про сталість і універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.

Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов"янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ "матір’ю городів руських".

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар.

     Питання історичної спадщини княжого Києва здавна було ключовим в історії всіх народів Східної Європи. Давні претензії Російської імперії на правонаступництво Київської Русі служили ідеологічним виправданням її експансії на землі українців, білорусів, литовців. Без об’єктивного визначення дійсного історичного спадкоємця княжого Києва претензії Москви на його землі були і будуть небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом постійної загрози незалежності України.

Ще в минулому столітті наука відкинула твердження М.Погодіна, що творцями держави Русь були росіяни. Новітня спроба сконструювати окремий давньоруський етнос переслідувала політичну ціль узурпувати історичну спадщину княжого Києва імперською Москвою. Сучасна наука дає багато переконливих свідчень на користь того, що справжнім творцем Київської держави Х - ХІІІ ст. був український етнос на руському етапі історичного розвитку. Познайомимося з головними з них.

Перш за все зазначимо, що сумніви щодо належності держави зі столицею у княжому Києві до національної історії українців виглядають дивними з позицій сучасної етнології. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ – Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях історики європейських країн давно і одностайно вважають державами відповідних народів. Це ще раз доводить, що суперечка навколо національності жителів Південної Русі пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.

Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі, звичайно, посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва. А чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України (традиційне українське житло та народний одяг, церковна архітектура тощо) безпосередньо виросли з культури Південної Русі.

Пізньосередньовічне українське житло розвинулося безпосередньо на місцевому київському грунті і виросло з ранньослов'янського житлобудівництва.

Церковна архітектура козацької України по суті була органічним поєднанням традицій європейського барокко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка жила у Середньому Подніпров'ї з Х ст.

Козацтво, як провідна верства української держави Богдана Хмельницького, було продовжувачем традицій дружин київських князів Х – ХІІІ ст. Через українську шляхетсько-лицарську верству XIV – XVII ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Тому козацтво сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. “Се ж бо те плем’я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Іллірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”,- писало київське духовенство про козаків на початку ХУІІ ст.

 Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. На думку знаного лінгвіста А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".

Уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ – ХІІІ ст., розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч Х ст. з написом українською мовою "коваль Людота".

Українці належать до народів з виразним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний антрополог Ф.Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60 – 80% сучасної сільської людності України. Цей антропологічний тип домінує в Північно-Західній Україні, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я Х – XIV ст., козацької України, сучасного корінного населення.  Антропологи вважають, що сучасні українці генетично пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу.

Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори, як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в найгірші для України часи.

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. заміняються слов’янськими – Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ – Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навкруги саме іноземної знаті.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних русичів - праукраїнців.

Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мово знавства, антропології українці XVI – XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X – XIV ст. Інакше кажучи, русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були українцями на давньоруському етапі розвитку, які створили державу Русь зі столицею у Києві.

Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підгрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в межах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва тією мірою, якою американці є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Англійської імперії. Звичайно культура останніх увібрала елементи культури англійської метрополії, але від цього вони не стали англійцями. Як росіяни розбудовували російську імперію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі або праукраїнці. Київська Русь – перша українська держава, підвалина державної історії України.

Таким чином, аналіз історичних витоків східнослов’янських народів дає усі підстави вважати найстаршим серед них українців. Їх етнічна історія через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано, а саме близько 1,5 тис. років тому. Пізніше в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фінами лісової Півночі Східної Європи почали формуватися псковоновгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх виглядає як відгалуження від праукраїнського етнічного дерева дочірних етносів. Образно кажучи, білоруси та росіяни не брати українцям, а їхні діти. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку.