Лисаченко Володимир
Розвиток спорту в Європі в міжвоєнний період
(
20 – 30- ті роки ХХ століття)
Полтава 2012
План
Вступ ………………………………………………………………………...…3
Розділ 1. Тенденція розвитку Європейської
фізичної культури між світовими війнами……………………………………………...6
1.1. Міжнародний
робітничий спортивний рух
( 20-ті роки ХХ ст..)……………………………………………….…...7
Розділ 2. Особливості розвитку спортивного
руху у Франції та Італії.......11
2.1.
VІІІ та ІХ Олімпійські
ігри в Парижі та Амстердамі…...…….13
Розділ 3. Фашизація спорту в Німеччині…………..…………………...…..16
3.1. Ігри ХІ олімпіади
в Берліні…………………………..……..…...19
Висновки………………………………………………………………...……22
Додатки …………………………………………………………………….....25
Список використаних джерел та літератури………………………………..34
Вступ
Фізична
культура і спорт в капіталістичних країнах в період між двома світовими війнами
розвивається в умовах загальної кризи капіталістичної системи.
Після
першої світової війни буржуазний спортивно-гімнастичний рух був підпорядкований
меті військово-фізичної підготовки молоді, а також її ідеологічному вихованню.
В той й же час, у капіталістичних країнах значно зростають масштаби спортивного
руху – збільшилась кількість спортивних і гімнастичних організацій, клубів,
спілок. Все це було наслідком виключного інтересу до фізичного виховання і
спорту з боку буржуазії, яка за допомогою спорту намагалась відволікти трудящих
від класової боротьби, нав’язати їм свою ідеологію і послабити тим самим
зростаючий революційний рух[5, с. 24]. Тому буржуазія полегшує доступ
трудящої молоді у свої спортивні клуби. Створює нові спортивні об’єднання, не
шкодує коштів на будівництво спортивних споруд. Панівний клас розумів, що через
численні спортивні організації, які знаходились під його впливом, за допомогою
цікавих і захоплюючих форм спортивної діяльності, вона має широкі можливості
для проведення військової та ідеологічної обробки населення.
Якщо
проаналізувати в цілому розвиток
фізичної культури і спорту у розвинутих капіталістичних країнах, то можна дійти
висновку про достатньо високий рівень їх розвитку, особливо широко розвивалися його теоретичні основи.
Перша світова війна поклала початок загальній
кризі капіталістичної системи.
Загострення протиріч капіталізму у всіх областях громадського життя, посилення класової боротьби, ріст
революційного і національно-визвольного руху вплинули на розвиток фізичної
культури і спорту в міжвоєнний період.
Нова історична обстановка, що виникла в
результаті перемоги Жовтневої соціалістичної революції в Росії, сприяла розколу
світу на дві протилежні системи - капіталістичну і соціалістичну. Це привело до
утворення двох різних напрямків в області фізичної культури і спорту -
соціалістичного і буржуазного, що стало головною особливістю розвитку фізичної
культури і спорту між I і II світовими війнами.
Європейський спортивний рух знаходився в 1914
році на порозі свого розвитку. Хоча проведення міжнародних зустрічей
спортсменів, створення міжнародних федерацій по видах спорту, олімпійські ігри
мали місце на рубежі століть.
Перша
світова війна, що почалася в Європі, порушила сприятливий розвиток міжнародних
зв'язків. Останні великі міжнародні легкоатлетичні змагання відбулися 4 серпня
1914 році, тобто в той час, коли вже почали лунати перші постріли[15, с. 84].
За кілька тижнів до початку війни спортивна
громадськість відзначила в Парижі 20-річчя утворення міжнародного олімпійського
товариства. Під час торжеств багато говорилося про заповіти древніх греків, про
мир.
Красиві
слова так і залишилися порожніми фразами.
Після
початку I світової війни в німецьких газетах говорилося про можливість
проведення Олімпійських ігор у Берліні в 1916 році, однак незабаром німецький
оптимізм згас. Спортивне життя в Європі майже згасло. Вкрай рідко проводилися
змагання в Європейських країнах, тому що спортсмени змушені були надіти на себе
військову форму. Скинення царату в Росії
викликало небувалий підйом міжнародного пролетаріату. Революційне полум'я
перекинулося на багато країн, насамперед на Німеччину й Австро-Угорщину.
Навесні 1917 року в Англію, у Франції прокотилася хвиля страйків.
Підсумки
Жовтневої революції вплинули на подальший розвиток, у тому числі й в області
спорту.
Імперіалістичні держави були єдині в ненависті
до Радянської держави. Результатом якої стала ізоляція радянських спортсменів -
"санітарний кордон проти комунізму", - яка продовжувалася аж до 1946
року, тобто весь міжвоєнний період.
Міжнародні зв'язки спортсменів Радянського
Союзу були обмежені зустрічами зі спортсменами різних робочих спортивних
організацій. Важливу роль у цьому зіграло утворення в 1921 році в Москві
Червоного спортивного інтернаціоналу[15, с. 96].
У 1913 році в м. Генті (Бельгія) була розпочата
спроба створення Міжнародного робочого спортивного центру, куди увійшли б
керівники спортивних союзів Німеччини, Франції, Бельгії, Австро-Угорщини.
1.1 Міжнародний робітничий спортивний рух
(20 – ті роки ХХ ст..)
Намагаючись
не допустити розвитку революційних подій, буржуазія всіх країн шукає засоби
відволікання трудящих мас, і особливо молоді, від політичної діяльності.
З
цією метою буржуазія використовує профспілкові, релігійні, молодіжні
організації. Все більше розповсюдження отримує скаутизм. Міжнародна скаутська
організація у 1927 році нараховувала більше 1,5 мільйона юнаків.
Церква
також використовує силу спорту на молодь. Створюються релігійно-спортивні
спілки у Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, Голландії. У 929 році вони були
об’єднані у єдиний католицький спортивний інтернаціонал.
Процес
оформлення міжнародної робочої спортивної організації проходив у складній
обстановці розколу в робочому русі. Наявність II, опортуністичного,
реформістського Інтернаціоналу і III, комуністичного Інтернаціоналу обумовило
виникнення двох центрів в управлінні спортом у світі [19, с. 71].
У
1920 р. у Люцерні (Швейцарія) відбувся конгрес робітників спортивних
організацій Німеччини, Австрії, Франції, Бельгії, Угорщини Фінляндії й інших
країн, на якому був затверджений Міжнародний робочий союз спорту і фізичного
виховання - Люцернський спортивний інтернаціонал (ЛСІ) [15,с. 97]. Керівництво у ЛСІ очолювали німецькі,
австрійські і бельгійські представники. Керівники ЛСІ - соціал-демократи,
проводили політику відмови від революційної боротьби і збереження політичного
нейтралітету. Боячись революційного впливу радянського фізкультурного руху на
робочі маси, радянській державі було відмовлено в прийомі до цієї організації.
У
спортивних робітничих організаціях Франції, Італії, Норвегії, Іспанії, Болгарії
та інших країн також відбувався складний процес відокремлення. Створювались
опозиційні течії, які виступали проти дискримінаційної політики по відношенню
до Радянського Союзу. Певна частина робітників-спортсменів капіталістичних
країн шукали нові шляхи об’єднання. Центром їх уваги став молодий радянський
фізкультурний рух[12, с. 104].
У 1921 році в Москві був скликаний новий
міжнародний конгрес робочих спортивних організацій, де були присутні делегати
Радянського Союзу, Чехословаччини, Німеччини, Франції, Угорщини, Фінляндії,
Італії й ін. країн. На конгресі був заснований Міжнародний союз
робочо-селянських організацій фізичної культури - Червоний спортивний
інтернаціонал. Головою ЧСІ був обраний Подвойський Н. [15,
с. 96]І. Головний напрямок діяльності ЧСІ - об'єднання всіх робочих спортивних
організацій, що стоять на платформі класової боротьби, з'єднання занять спортом
з політичною й ідейною освітою, встановлення інтернаціональних зв'язків з
робочими спортивними організаціями всіх країн.
До
1926 року були підписані угоди про співробітництво з 75 країнами, що
передбачають проведення спортивних змагань, обмін делегаціями і т.д.
Протягом
всього міжвоєнного періоду між ЛСІ і ЧСІ велася завзята політична й ідеологічна
боротьба. Таким чином, у світі утворилося два міжнародні робітничі спортивні
інтернаціонали, що принципово розрізнялися по своїм цілях і задачах. У
більшості країн були організовані їхні спортивні секції. Одні з них знаходилися
під впливом ЛСІ, інші - ЧСІ. Основні секції ЛСІ складали робочі спортивні
організації до фашистської Німеччині й Австрії (більш 1 млн. чол.). ЧСІ головну
опору мав в особі радянського фізкультурного руху і секції в 70 країнах світу.
Протягом
всього періоду між світовими війнами ЧСІ вів боротьбу за встановлення єдності у
міжнародному робочому спортивному русі. ЧСІ вважав необхідним об’єднання
робочих спортивних організацій в одному інтернаціоналі.
З
1922 року спортсмени ЧСІ проводили зустрічі у Франції, Німеччини, Фінляндії,
Москві.
У
1925 році Люцернський спортивний інтернаціонал організував I спортивну робочу
Олімпіаду у Франкфурті-на-Майні. Радянських спортсменів на цю олімпіаду не
допустили.
У
1927 році ЧСІ розробив платформу створення об’єднаного робочого спортивного
інтернаціоналу і запропонував її на черговому конгресі ЛСІ, який проходив у
Гельсінкі. Але ЛСІ не прийняв цієї пропозиції.
На
початку 1926 року у Празі відбувся черговий конгрес ЧСІ[15, с. 97], де була
здійснена спроба об’єднання робочого спорту. І хоча на конгресі був прийнятий
новий статут, який був зорієнтований на досягнення єдності у міжнародному
робочому спортивному русі, однак повної узгодженості з керівниками ЛСІ досягти
не вдалося.
Спортивна блокада була перервана лише в
1927-28 р. на зимовому святі спорту в Норвегії. У 1928 році спортсмени ЛСІ
брали участь у I Спартакіаді в Москві (612 спортсменів з 14 країн).
В II олімпіаді робітників-спортсменів у 1931
році у Відні, присвяченої до відкриття З'їзду II Інтернаціоналу, спортсмени ЧСІ
також не приймають участь. У 1934 році в Парижі відбувся великий міжнародний
антифашистський зліт спортсменів, що об'єднав представників двох міжнародних
спортивних організацій. З приходом фашизму до влади в Німеччині робочі
спортивні організації були розпущені. Керівники ЛСІ стали говорити про спільне
проведення змагань і співробітництво.
На зльоті було прийняте рішення про
активізацію боротьба з фашизмом і
мілітаризмом у спорті. Зліт призвав
бойкотувати підготовку і проведення Олімпійських ігор у Берліні в 1936 р[25, с.
58].
В
Антверпені (Бельгія) відбулася ІІІ Всесвітня робоча олімпіада, названа святом
єдності робочих спортсменів усіх країн. На Олімпіаду їздила велика група
радянських спортсменів. Це був тріумф радянського спорту, майже по усіх видах
призові місця. Особливо слід зазначити абсолютну чемпіонку по спортивній акробатиці
Марію Тишко, що почала займатися спортом у Краснодарському клубі
"Комсомолець". Олімпіада в Антверпені була останнім великим
спортивним змаганням робітників.
У
період між двома світовими війнами Червоний спортивний інтернаціонал був єдиною
міжнародною спортивною спілкою, яка вела активну боротьбу за створення єдиного
фронту перед загрозою посилення фашистських і реакційних тенденцій і підготовки
нової імперіалістичної війни. У своїй діяльності ЧСІ керувався рішеннями
Комінтерну і працював з усіма масовими організаціями трудящих.
З
досягненням організаційної єдності і зміцнення об’єднаних національних робочих
спортивних спілок у капіталістичних країнах відпала необхідність в існуванні
ЧСІ та ЛСІ, які пізніше були ліквідовані. На базі цих організацій у 1946 році
був створений Міжнародний робочий спортивний комітет (КСІТ).
Розділ 2.
Особливості розвитку спортивного руху у Франції та Італії.
У
Франції питанням фізичної культури та спорту займався державний секретаріат
фізичного виховання Франції, який був створений у 1925 році. Він координував
свою діяльність з військовим міністерством. Основу мілітаризованого фізичного
виховання складала адаптована природно-прикладна гімнастика Ж. Ебера у
поєднанні з шведською системою гімнастики[15, с. 88]. Широке розповсюдження
отримали військово-спортивні табори для молоді. Про мету фізичного виховання
молоді висловився один з депутатів Франції у 1927 році, який у своїй доповіді
заявив: «Фізичне виховання є складовою частиною національного виховання.
Військова підготовка є спеціальним завданням фізичного виховання. Це означає,
що фізичне виховання, починаючи зі школи, повинно викладатися з точки зору
військової підготовки.»
Спортивний
рух Франції складався з видів спорту, які об’єднувалися у федерації, які в свою
чергу входили у «Спілку французьких товариств атлетичного спорту». Багато
спортивних клубів також контролювались військовим міністерством.
Під
впливом правих соціал-демократів у 1923 році відбувся розкол робочого
спортивного руху у Франції. Утворилось два крила – створена у 1919 році робоча
спортивна федерація, яка з 1921 року існувала як національна секція Червоного
спортивного інтернаціоналу (вона нараховувала 6000 членів і знаходилась під
ідейним керівництвом Комуністичної партії Франції), і створена у 1923 році.
Робоча спілка спортивно-гімнастичних товариств – національна секція
Люцернського спортивного інтернаціоналу, яка об’єднувала 2000 чоловік[15, с.
88].
У
1934 році на конгресі у Парижі ці дві організації об’єднались у Робочу
спортивно-гімнастичну федерацію Франції, яка вписала яскраві сторінки в історію
робочого спорту. РСГФ проводила не
тільки місцеві і національні змагання, а і великі міжнародні зустрічі.
Напередодні
ІІ світової війни великим міжнародним авторитетом користувались робочі
спортивні форуми Франції, в тому числі велосипедні перегони і легкоатлетичний
крос на призи газети «Юманіте». В цих змаганнях приймали активну участь і радянські
легкоатлети. На одному із етапів велосипедної гонки, навіть був створений
спеціальний приз імені братів С. і Г. Знаменських, які вийшли переможцями в
цьому кросі в середині 30-х років.
У
Франції не існувало таких військово-тоталітарних систем фізичного виховання, як
у країнах фашистського блоку. І хоча у Франції мала місце мілітаризація, вона
була добре замаскована і пов’язана з
ідеологічною обробкою населення[5, с. 45].
В
Італії розвивалась система фізичного виховання, тоталітарна за структурою і
фашистська за ідеологією. Під контролем державного комісара спорту і у тісному
контакті з міністерством освіти, керівництво фізкультурно-спортивним рухом у
країні здійснювала суспільна організація «Опера націонале Болліда», яка
фінансувалась державою і монополіями. Система «Болліда» передбачала здачу норм
з видів спорту у військовій справі і поділялась на вікові і статеві групи. У
групі «Болліда» займались 8-13 – річні хлопчики, а у групі «Авангардисті» -
14-18 – юнаки, «Пікколе італіяне» - 8-13 – річні дівчата і «Джоване італьяне» -
дівчата 14-18 років. Фізичним вихованням населенням займались організації
«Опера націонале деполівора»
(«Відпочинок після праці»), військові і поліцейські органи. У зв’язку із
загарбницькими війнами в Африці, інтервенцією в Іспанії і створенням вісі
«Берлін-Рим», уряд Мусоліні видає низку законів про посилення
військово-спортивного виховання молоді, формування альпійських підрозділів[15,
с. 94].
Досить
активно військово-спортивна робота проводилась у чисельних спортивно-гімнастичних
клубах, товариствах і спілках. Велике значення надавалось розвитку
авто-мотоспорту, авіаційного, планерного і парашутного спорту, фехтування,
боротьби, боксу, гімнастики. Розвиваючи у широких масштабах гімнастику, спорт
та ігри, створюючи різні напіввійськові організації, фашистський уряд Італії
намагався відволікти увагу народу від політичних подій і своїх агресивних
намірів.
2.1.
VІІІ
та ІХ Олімпійські ігри в Парижі та Амстердамі.
Ігри
VІІІ
Олімпіади проходили в Парижі (1924 рік) (Додаток А. символ олімпіади в Парижі).
В них приймало участь 3092 спортсмена (з них 136 жінок) з 44 країн. У зв’язку з
30-річчям олімпійського руху в знак визнання заслуг засновника Олімпійських
ігор П. де Кубертена була прийнята його пропозиція щодо проведення Олімпійських
ігор 1924 року в Парижі. У передмісті столиці був збудований Олімпійський
стадіон на 60 тис. місць.
Німеччина,
як і в 1920 році була позбавлена права участі в Олімпійських іграх.
Спортсмени
США їхали до Європи з впевненістю у легкій перемозі. Однак європейські
спортсмени, особливо фіни та англійці були достойними суперниками.
На
іграх VІІІ
Олімпіади було встановлено 18 олімпійських і 9 світових рекордів[5, с. 91].
Фінські
спортсмени успішно виступили на змаганнях з легкої атлетики. Всесвітню відомість
отримав кращий бігун того часу Пааво Нурмі, який виборов 4 золоті медалі. Він
встановив два олімпійські рекорди у бігу на 1500 м – 3.53.7 хв. і у бігу на
5000 м. – 14.31,2 хв.
Його
співвітчизник Вілле Ритола був нагороджений золотою медаллю на дистанції 10000
м. У марафонському бігу і метанні спису також перемогли спортсмени Фінляндії.
Фіни також перемогли у змаганнях з
класичної боротьби. У змаганнях з легкої атлетики фінські спортсмени здобули ІІ
місце після команди США. У плаванні найбільшу кількість нагород отримали
спортсмени США. Американський плавець Д. Вейсмюллер встановив два олімпійські
рекорди: на 100 м в/с – 59,0 с – вперше у світі подолав цю дистанцію швидше ,
ніж за 1 хвилину; на 400 м в/с – 5.04,20 хв. У змаганнях з гімнастики, як і на
минулих Іграх, перемога дісталась команді Італії (Додаток Б. Залікова таблиця
командного медального заліку). Великий
інтерес на Іграх викликав футбольний турнір, який виграла команда Уругваю[15,
с. 101].
Протилежно
іншою виявилась ситуація з ІХ Олімпійськими іграми. На проведення цих ігор МОК
отримав лише одну заявку від Амстердама (Додаток В. Символ олімпіади в
Амстердамі.).
В
іграх приймали участь 3014 спортсменів (в тому числі – 290 жінок) із 46 країн
світу. Вперше на Олімпійських іграх виступили спортсмени Мальти, Панами,
Родезії і після 16-річної перерви – команда Німеччини[15, с. 100].
На
сесії МОК, яка відбулась під час Олімпійських ігор, було прийняте рішення
рекомендувати міжнародним спортивним федераціям не проводити світові чемпіонати
з літніх видів спорту у роки, коли проводяться Олімпійські ігри.
У
спортивному відношенні ці Ігри особливого інтересу не представляли. У багатьох
видах спорту результати виявились нижчими, ніж на Олімпіаді1924 року. Доволі
слабкими були результати у бігу на короткі дистанції, у бігу на 5000 метрів і
на 400 метрів з бар’єрами, в стрибках у висоту.
У
деяких видах спорту на Олімпіаді були показані високі результати. До них слід
віднести досягнення у легкоатлетичному десятиборстві фіна П. Юрьєла і у бігу на
110 метрів з бар’єрами південноафриканця С. Аткінсона
Команда
США встановила світові рекорди в естафетному бігу 4х100 метрів і 4х400 метрів.
Вперше в програму Олімпійських ігор були включені змагання у легкій атлетиці і
гімнастиці для жінок. Польська спортсменка Г. Конопацка перевищила світовий
рекорд у метанні диску, канадська спортсменка К. Катервуд – у стрибках у
висоту. Команда легкоатлеток Канади встановила світовий рекорд в естафетному
бігу 4х100 метрів. Але все це не змінило загальної картини низького рівня
спортивно-технічних результатів ІХ Олімпіади. У загальній сумі очок і медалей
першою на Іграх була команда США. Програма Олімпіади включала в себе 16 видів
спорту. У НКЗ місця були розподілені так: 1 місце – США; 2 місце – Німеччина; 3
місце – Швеція (Додаток Д. Залікова таблиця командного медального заліку). Було
встановлено Олімпійських рекордів – 20, світових – 19.
Розділ 3. Фашизація спорту в Німеччині.
Федеративна
Республіка Німеччина – країна, в якій фізична підготовка та спорт отримали
широкий розвиток на базі спортивних традицій німецького народу. Відповідно
статистиці Німецької Олімпійської Спортивної Конфедерації (DOSB) 2009 року,
близько 25 – 30 % населення ФРН – члени різноманітних спортивних
організацій. Це приблизно 24-27 млн.
чол.. З кожним роком кількість людей. Що починають займатися спортом збільшується
на 5-6%[15, с. 97].
Заняття
спортом та фізичною культурою в Німеччині мають глибокі корені. Іще між 1797 та
1815 роками, під час війни з Наполеоном, вони були включені в шкільну програму.
В той час фізичні вправи були першим етапом військової підготовки. Спортивний
та гімнастичний рух в Німеччині виник та став доволі популярним на початку ХХ
століття.
На
початку ХХ століття ці два рухи об’єдналися в один і утворили Німецький
робітничий спортивно-гімнастичний союз. Кількість членів цього союзу особливо
збільшилось в період до фашистської Німеччини. З 100 тисяч чоловік в 1919 році
він виріс практично до 1 мільйона в 1932 році.
Такі
великі різниці в цифрах можна пояснити політикою уряду. Реваншистські кола
одразу ж після І світової війни почали будувати плани відродження німецької
армії. Шляхи відродження у 1920 році підказав генерал Бергарді. Він
запропонував «ідею» підготовки до війни на основі залишкової німецької армії
(за Версальським мирним договором Німеччина мала право мати армію кількістю 100
тисяч солдат з 12 річним строком служби). Готувати і виховувати рядових солдат
Бергарді рекомендував у гімнастичних і спортивних організація. керівні кола
Німеччини ухвалили цю ідею і стали заохочувати
організацію чисельних гімнастичних і спортивних клубів[14 с. 115].
Велику
роль у здійсненні цієї політики відіграв Германський гімнастичний союз (ДТ). З
1921 року він почав розвивати спортивну гімнастику, а разом з нею футбол,
гандбол, веслування, фехтування, плавання і легку атлетику. Розвиток цих видів
спорту пояснюється бажанням залучити до союзу якомога більшу кількість молоді і
виховувати її у дусі германського мілітаризму.
Прихід
до влади фашизму у 1933 році був початком самого страшного періоду в історії
фізичної культури німецького народу. Захопивши владу, фашисти знищили всі
робітничі спортивні організації, які входили до Червоного спортивного
інтернаціоналу, розпустили секцію Люцернського спортивного інтернаціоналу і
ліквідували Державний комітет фізичного виховання. На чолі керівництва фізичним
вихованням і спортивною роботою був назначений імперський комісар зі спорту
Чаммер Остен[15, с. 98].
Одним
з перших його кроків була централізація чисельних буржуазних спортивних спілок
і створення 15 «уніфікованих» тоталітарних об’єднань з найбільш розповсюджених
видів спорту. Це були спортивні спілки загально німецького масштабу, побудовані
за територіальним принципом, з обласними і районними підрозділами. Очолювали
кожну спілку довірені особи імперського комісара з членів
націонал-соціалістичної партії.
Основним
змістом роботи всіх 15 тоталітарних спортивних об’єднань була відкрита
воєнізація фізичного виховання молоді. Провідне місце у програмах цих спілок
займало марширування у повному військовому обладнанні, біг з перешкодами,
метання гранати, стрільба, авто-мотоспорт, комбіноване багатоборство (біг,
стрибки, стрільба, плавання) та інші військово-прикладні вправи.
Проти
мілітаризації і фашизації фізичного виховання виступали члени робітничих
спортивних організацій і прогресивні буржуазні спортсмени. Не дивлячись на
фашистський терор, активісти із робітничих спортивних клубів, знаходячись у
підпіллі, вели у різних формах боротьбу проти гітлерівського режиму і фашизації
спорту.
Шляхом
жорсткого терору фашистам вдалося подолати опір членів старих німецьких спортивних організацій і направити спортивний
рух за фашистським шляхом.
Головним
ідеологом фашистських ідей у галузі спорту стала Вища школа фізичного виховання
у Берліні. У цьому центрі фашистської спортивної «науки» розроблялась
расистська теорія «переваги» арійців у спорті. Фашистські «вчені» намагались
доказати, що нібито агресія притаманна природі людини, що спорт є проявом
агресії і тому він є важливим засобом підготовки нації до затвердження
панування над іншими народами.
Академічний
спорт (спорт у «чистому» вигляді) призначався тільки для невеликої групи
молоді, яка представляла країни на міжнародній спортивній арені. Всі інші
спортсмени зазнавали суворого військового вишколу.
У
1934 році у фашистській Німеччині був введений державний спортивний значок
трьох ступенів – бронзовий, срібний і золотий. Кожен чоловік у віці 18-35 років
був зобов’язаний у встановлені строки здати норми на такий значок. Для
отримання бронзового значка необхідно було закінчити спортивно-рекрутську школу
і річну школу гелендешпорту, а також здати випробування у бігу на 100 метрів,
стрибках у довжину, штовханні ядра, бігу на 3000 метрів, у стрільбі з
малокаліберної гвинтівки, у марші на 25 кілометрів з обтяженням 12,5 кілограм,
метанні гранати у ціль[15, с. 99].
У
1936-39 роках фашизація спорту ще більше посилилась. Це можна пояснити тим, що
наприкінці 1935 року Німеччина вже мала п’яти мільйонну спортивну армію.
Для
політичного престижу і маскування «нового порядку» гітлерівці намагались
використовувати міжнародний спортивний рух. З мовчазної згоди МОК і за
попусканням імперіалістичних держав у Німеччині в 1936 році, не зважаючи на
протести прогресивної світової спільноти відбулись зимові (у
Гармиш-Партенкірхені) та літні (у Берліні) Олімпійські ігри, а також серія
чемпіонатів і першостей Європи і світу з різних видів спорту.
До
цих пір існує багато спортивних німецьких асоціацій та клубів, створених в той
період. В 20-х роках минулого століття в країні широкого поширення набув
молодіжний рух Wandervogel (в перекладі «переліт птаха»), який пропагував
відпочинок на свіжому повітрі, народну культуру, пішохідний туризм, наближення
до природи. Цей корисний ідеологічний рух був замінений примусовим вступом в
нацистську партію в 30-х роках.
3.1 Ігри ХІ Олімпіади в Берліні.
Столиця Німеччини була обрана місцем
проведення XI літніх Олімпійських ігор до приходу Гітлера і нацистів до влади. На
проведення Ігор претендували 10 країн. Рішенням сесії МОК (1932 р.)
олімпійським містом був обраний Берлін (Додаток Е. Символ олімпіади в Берліні).
В 1933 нацистська преса почала провокаційні нападки на майбутні ігри, називаючи
їх "фестивалем, на якому торжествують євреї"[15, с. 102].
На
сесії МОК у 1934 році обговорювалось питання про неможливість організації
Олімпійських Ігор в умовах політичної обстановки, яка склалась в Німеччині, але
МОК залишив за Берліном право проведення Олімпійських Ігор, у зв’язку з чим
багато спортивних організацій заявили протест. У червні 1936 року у Парижі
відбулась конференція на захист ідей олімпійського руху. Тут було прийняте
рішення про організацію у Барселоні Народної Олімпіади, а проведення Ігор ХІ
Олімпіади у фашистській Німеччині вважати несумісним з олімпійськими
принципами.
Однак як тільки Гітлер зрозумів, що
Олімпійські ігри можуть реально підняти престиж його режиму в очах світової
громадськості, будь-яка критика припинилася. Підготовка до проведення ігор
почалася з великим розмахом. Уряд виділив 25 млн. рейхсмарок на будівництво
десятка спортивних об'єктів. Основна частина бюджету пішла на будівництво
величезного Олімпійського стадіону в Берліні. За кілька тижнів до офіційного
початку змагань на території держави була суворо заборонена будь-яка
антисемітська пропаганда[5, с. 217].
Позитивним
впливом на проведення Ігор стало неможливе проведення Народної Олімпіади, тому
що в Іспанії розпочалася громадянська війна.
На церемонії відкриття Олімпійських ігор були
присутні понад 110 тис. осіб. В іграх приймали участь 4069 спортсменів із 49
країн[15, с. 102]. У перший же день радісні німці вітали Ханса Вельке,
завоювавши першу вищу нагороду в штовханні ядра. Цей спортсмен став першим в
історії німцем, що отримав олімпійське золото в легкій атлетиці. Вельке і
Герхард Шток, що зайняв третє місце, були негайно запрошені в ложу Адольфа Гітлера,
щоб прийняти особисті поздоровлення фюрера. У той же день німкеня Тіллі Флейшер
завоювала золоту олімпійську медаль в змаганнях з метання списа. Після того як
у другій половині дня три американці, Корнеліус Джонсон, Дейв Ольбріттон і
Делос Турбер, двоє останніх були чорношкірими, перемогли в змаганнях зі
стрибків у висоту, Гітлер покинув стадіон: представники Олімпійського комітету
нагадали йому, що приймаючи в своїй ложі спортсменів-переможців, він повинен
удостоювати цієї честі всіх призерів без винятку, а не тільки німецьких
спортсменів. Після цього прийоми яких би то не було переможців в ложі Гітлера
були припинені. [15, с. 103]
Аналогічно поступив Гітлер і щодо Джессі
Оуенса - легкоатлета з університету Огайо - чотири золоті медалі якого зробили
чорношкірого американця справжнім героєм Олімпіади. На третій день змагань
Оуенс встановив олімпійський рекорд у бігу на 100 м (10,3 с), а на наступний
ранок завоював другу вищу нагороду в стрибках у довжину, перемігши німецького
атлета Луца Лонга. Ще через день Оуенс перекрив ще один олімпійський рекорд,
пробігши 200 м за 20,7 с. У цей момент фюрер був присутній на трибуні, але
покинув стадіон раніше, ніж американцеві вручили третю золоту медаль:
представники олімпійського комітету попередили Гітлера, що він повинен
поздоровляти або всіх нагороджених без виключення, або нікого. Рейхсканцлер
віддав перевагу останнім. Сам Оуенс згодом сказав, що розчарував його не
Гітлер, а Рузвельт: президент США навіть не надіслав телеграми чотириразового
золотому медалістові (останню золоту медаль спортсмен взяв у переможній
естафеті на 400 м); ні Рузвельт, ні Трумен не прийняли спортсмена в Білому Домі
після Олімпіади[5, с. 78].
Успіхи Оуенса і ще десятка чорношкірих
американських спортсменів поставили Адольфа Гітлера в скрутне становище.
Переможцями змагань виявилися другосортні, по арійської расової теорії, люди.
Їх недавні предки вели в джунглях первісну життя, проте їх фізичні дані
виявилися вищими, ніж у цивілізованих білих спортсменів. Гітлер неофіційно
натякнув, що змагання насправді були несправедливими, і що чорношкірих слід не
допускати на наступні Олімпійські ігри. Гітлер з непідробним натхненням і
насолодою стежив за тими змаганнями, у яких у числі переможців виявлялися
німецькі спортсмени. Хоча багато чого в цих Олімпійських іграх доставляло йому
роздратування. Наприклад, коли французькі спортсмени, проходячи повз ложі
фюрера, підняли руки на знак вітання, від чого публіка на трибунах стадіону
вибухнула громом оплесків. Довго не вщухали емоції глядачів продемонстрували
Гітлеру, що більша частина німецького народу бажає миру і злагоди зі своїм
західним сусідом. Це дуже дратувало Гітлера, який мав намір вирішити
франко-німецькі проблеми і розбіжності військовим шляхом.
У
плаванні розгорнулась запекла боротьба між спортсменами Японії та США. У
кінцевому результаті японці вибороли 3 золоті нагороди, а американці – 2, одну
медаль отримали спортсмени Угорщини. Вперше до програми олімпійських ігор був
включений баскетбол. Золоті медалі дісталися американцям[19, с. 198]. (Додаток
Ж. Залікова таблиця
командного медального заліку ).
Олімпійські
ігри були охоплені духом мілітаризму і нацизму, що було підкреслено в
офіційному бюлетні МОК. Кращим спортсменом був визнаний негритянський
легкоатлет Джессі Оуенс (США).
Висновки.
Спортивний
рух доволі швидко подолав застій, який був викликаний першою світовою війною.
Завдяки зростаючому інтересу до видовищних заходів, збільшенню кількості
відвідувачів змагань, престижністю спортивних рекордів поступово утвердилось
значущість спорту, як соціального явища. На межі ХІХ і ХХ століть процес
диференціації, стандартні спортивні дисципліни, типове спортивне обладнання,
встановлення єдиних спортивних правил і норм дали можливість здійснити
планування спортивної підготовки. Завдяки фіксованим умовам кінцева мета
активного спорту знаходила своє втілення у вирішенні конкретних завдань.
До
кінця 30-х років ХХ століття у відповідність з олімпійськими циклами склалась
«спіралеподібна» модель, складовими частинами якої були фізична, технічна і
тактична підготовки. На межі 20-х років визначились три головні напрямки у
підготовці спортсменів: вдосконалення спортивного обладнання, техніки та
тактики спортивних змагань та збільшення обсягів навантаження.
Постійне
зростання популярності Олімпійських ігор сприяло розширенню їх «географії».
Якщо в Іграх 1912 року приймали участь 28 країн, то на Ігри 1936 року приїхали
спортсмени із 49 країн. Про подальший розвиток Олімпійського руху свідчить
створення нових національних олімпійських комітетів і міжнародних спортивних
федерацій. У 1914 році МОК визнав НОК 38 країн, а у 1939 – вже 61 країни. У
1919-1934 роках було організовано 20 міжнародних федерацій і спілок з видів
спорту.
Також
зростанню авторитету Олімпійських ігор посприяли конгреси:
VІІ конгрес у Лозані
(1921 р.), VІІІ
– у Празі (1925 р.) і ІХ – у Берліні (1930 р.) на конгресах обговорювались
проблеми аматорства у спорті, програми і регламент проведення Ігор, питання,
пов’язані з участю жінок у спорті, з розвитком юнацького спорту.
Постійно
від одних Олімпійських ігор до інших зростали спортивні досягнення. У процесі
підготовки спортсменів до виступу на Олімпійських іграх продовжували
вдосконалюватись методи навчання і тренування, техніка виконання окремих вправ,
збагачувалась тактика спортивної боротьби, а також вдосконалювались обладнання
та інвентар. У всіх видах спорту був помітний прогрес.
Таким
чином, у період між двома світовими війнами правлячі кола використовують спорт
у різноманітних напрямках.
Перша
світова війна показала, що спорт у більшій мірі, ніж гімнастичні системи ХІХ
століття розвиває якості, які необхідні солдатам. Старі гімнастичні системи вже
не забезпечували такого високого ступеня фізичної підготовки, якого можна було
досягти у процесі заняття спортом. Ця обставина була однією із головних
передумов зміни гімнастичних систем у буржуазних системах фізичного виховання.
У шкільних програмах фізичного виховання спорту надається провідне значення.
Проте гімнастика залишається основною складовою базового навчання та підготовки
спортсмена будь якого профілю.
Підводячи
підсумок, можна зазначити, що олімпійський рух у період між двома світовими
війнами мав наступні особливості:
1. На
Олімпійських іграх має місце швидке зростання всіх якісних показників.
2. Олімпійські
ігри проводяться, як правило, на європейському континенті. Ігри, які були
проведені у США (1904 і 1932 рр.) викликали зниження кількісних показників у
зв’язку із складностями подорожі.
3. Олімпійські
ігри здійснили великий вплив на зростання кількості НОКів і міжнародних
спортивних федерацій, тобто на організацію спорту в окремих країнах і на
міжнародному рівні.
4. У
другому періоді, порівняно з першим, набагато покращились спортивно-технічні результати,
що пов’язане із вдосконаленням систем тренувань, так із загостренням боротьби
за першість на Олімпійських іграх.
5. Покращується
організація Олімпійських ігор, розвивається спортивна архітектура, технологія
спортивного тренування.
Олімпійські
ігри 1920-1936 р.р. здійснили великий вплив на розвиток всіх видів спорту, які
входили до програми Ігор. Поступово вдосконалювались організація і проведення
олімпійських змагань. На Іграх в Антверпені вперше був піднятий олімпійський
прапор, спортсмени давали олімпійську клятву, було прийняте олімпійське гасло –
«Швидше, вище, сильніше!»
Додатки
Додаток А
Таблиця 1, медальний
командний залік VІІ
Олімпіади
4
травня - 27 липня 1924 року Париж
(Франція)
Команди
|
Завойовані
медалі
|
||
Золоті
|
Срібні
|
бронзові
|
|
США
|
45
|
27
|
27
|
Фінляндія
|
14
|
13
|
10
|
Франція
|
13
|
15
|
10
|
Велика
Британія
|
9
|
13
|
12
|
Італія
|
8
|
3
|
5
|
Швейцарія
|
7
|
8
|
10
|
Норвегія
|
5
|
2
|
3
|
Швеція
|
4
|
13
|
12
|
Нідерланди
|
4
|
1
|
5
|
Бельгія
|
3
|
7
|
3
|
Австралія
|
3
|
1
|
2
|
Данія
|
2
|
5
|
2
|
Угорщина
|
2
|
3
|
4
|
Югославія
|
2
|
0
|
0
|
Чехословаччина
|
1
|
4
|
5
|
Аргентина
|
1
|
3
|
2
|
Естонія
|
1
|
1
|
4
|
ПАР
|
1
|
1
|
1
|
Уругвай
|
1
|
0
|
0
|
Австрія
|
0
|
3
|
1
|
Канада
|
0
|
3
|
1
|
Польща
|
0
|
1
|
1
|
Гаїті
|
0
|
0
|
1
|
Японія
|
0
|
0
|
1
|
Нова
Зеландія
|
0
|
0
|
1
|
Португалія
|
0
|
0
|
1
|
Румунія
|
0
|
0
|
1
|
Додаток Б
Таблиця 2, медальний
командний залік ІХ Олімпіади
28
липня – 12 серпня 1928 року Амстердам (Нідерланди)
Команди
|
Завойовані
медалі
|
||
Золоті
|
Срібні
|
бронзові
|
|
США
|
22
|
18
|
16
|
Німеччина
|
10
|
7
|
14
|
Фінляндія
|
8
|
8
|
9
|
Швеція
|
7
|
6
|
12
|
Італія
|
7
|
5
|
7
|
Швейцарія
|
7
|
4
|
4
|
Франція
|
6
|
10
|
5
|
Нідерланди
|
6
|
9
|
4
|
Угорщина
|
4
|
5
|
0
|
Канада
|
5
|
5
|
7
|
Велика
Британія
|
3
|
10
|
7
|
Аргентина
|
3
|
3
|
1
|
Данія
|
3
|
1
|
2
|
Чехословаччина
|
2
|
5
|
2
|
Японія
|
2
|
2
|
1
|
Естонія
|
2
|
1
|
2
|
Єгипет
|
2
|
1
|
1
|
Австрія
|
2
|
0
|
1
|
Австралія
|
1
|
2
|
1
|
Норвегія
|
1
|
2
|
1
|
Польща
|
1
|
1
|
3
|
Югославія
|
1
|
1
|
3
|
ПАР
|
1
|
0
|
2
|
Індія
|
1
|
0
|
0
|
Ірландія
|
1
|
0
|
0
|
Нова
Зеландія
|
1
|
0
|
0
|
Іспанія
|
1
|
0
|
0
|
Уругвай
|
1
|
0
|
0
|
Бельгія
|
0
|
1
|
2
|
Чилі
|
0
|
1
|
0
|
Гаїті
|
0
|
1
|
0
|
Філіппіни
|
0
|
0
|
1
|
Португалія
|
0
|
0
|
1
|
Додаток В
Таблиця 3, медальний
командний залік ХІ Олімпіади
1
– 16 серпня 1936 року Берлін (Німеччина)
Команди
|
Завойовані
медалі
|
||
Золоті
|
Срібні
|
бронзові
|
|
Німеччина
|
33
|
26
|
30
|
США
|
24
|
20
|
12
|
Угорщина
|
10
|
1
|
5
|
Італія
|
8
|
9
|
5
|
Фінляндія
|
7
|
6
|
6
|
Франція
|
7
|
6
|
6
|
Швеція
|
6
|
5
|
9
|
Японія
|
6
|
4
|
8
|
Нідерланди
|
6
|
4
|
7
|
Велика
Британія
|
4
|
7
|
3
|
Австрія
|
4
|
6
|
3
|
Чехословаччина
|
3
|
5
|
0
|
Аргентина
|
2
|
2
|
3
|
Естонія
|
2
|
2
|
3
|
Єгипет
|
2
|
1
|
2
|
Швейцарія
|
1
|
9
|
5
|
Канада
|
1
|
3
|
5
|
Норвегія
|
1
|
3
|
2
|
Туреччина
|
1
|
0
|
1
|
Британська
Індія
|
1
|
0
|
0
|
Нова
Зеландія
|
1
|
0
|
0
|
Польща
|
0
|
3
|
3
|
Данія
|
0
|
2
|
3
|
Латвія
|
0
|
1
|
1
|
Румунія
|
0
|
1
|
0
|
ПАС
|
0
|
1
|
0
|
Югославія
|
0
|
1
|
0
|
Мексика
|
0
|
0
|
3
|
Бельгія
|
0
|
0
|
2
|
Австралія
|
0
|
0
|
1
|
Філіппіни
|
0
|
0
|
1
|
Португалія
|
0
|
0
|
1
|
Список використаних
джерел та літератури.
1. Белорусова
В.В. Воспитание в спорте/ Белопусова Вера Васильевна. – М.: Физкультура и спорт,
1974. – 119с.
2. Бубка
С.Н. Ігри, Що підкорили світ/ С.Н. Бубка, М.М. Булатова. – К.:Літера, 2011. –
132с.
3. Булатова
М.М. Енциклопедія олімпійського спорту в запитаннях і відповідях/ М.М.
Булатова; Міжнарод олімп. Комітет,НОК України. – К.: Олімпійська література,
2009. – 400с.
4. Вілмор
Дж. Х. Фізіологія спорту/ Дж.Х. Вілмор,
Д.Л. Костіл. – К.: Олімпійська література, 2003. – 655с.
5. Волошин
А. На Олімпійській хвилі/Волошин Анатолій. – К.: МП Леся, 2008. – 448с.
6. Голощапов
В.Р. История физической культуры и спорта/Голощапов В.Р.
– М.: Академия, 2004. – 312с.
7. Джинова
З.П. Все об Олимписких играх/Джинова З.П. – М.: Книга, 1979. –
63с.
8. Єрмолова
В.М. Олімпійська освіта у школі/ В.М. Єрмолова; НОК України. – К., 2009. – 85с.
9. Зуев В.Н. Эволюцыя органов государственной всласти в сфере
управления физ. культурой и спортов в начале ХХ века// Теория и практика
физической культуры. – 2004. - №3. – Сю. 2-7.
10.
Історія Олімпійських
ігор// Позакласній час. – 2004. - №17-18. – С. 97-108.
11.
Історія фізичної
культури / Під
заг. ред. Столбова В.В.- М. Освіта, 1989. -288 с.
12.
Коробейников Н.К.
Физическое воспитание/ Н.К. Коробейников. – М.: Высшая школа, 1984. – 336с.
13.
Кун Л. Загальна історія фізичної культури і
спорту. - М.: Веселка, 1982. - 599 с.
14.
Кулинко Н.Ф.
История и организацыя физической культуры/ Кулинко Николай Федотович. – М.:
Просвещение, 1982. – 223с.
15.
Пангелова Н.Є. Історія
фізичної культури: навч. посіб./ Пангелова Наталія Євгеніївна. – 2-ге вид. –
К.: Освіта України, 2010. – 294с.
16.
Платонов В., Гуськов С.
Олімпійський спорт. – К.: Олімпійська література, 1993. – 240с.
17.
Платонов В.Н. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте/
В.Н. Платонов. – К.: Олимпийская литература, 1997. – 584с.
18.
Пономарев Н.И. Возникновение и первоначальное развитие
физического воспитания/ Пономарев Николай Иванович.-М.: Физкультура и спорт,
1970. – 248с.
19.
Столбов В.В. История
физической культуры/ Столбов В.В. – М.:
Просвещение, 1989. – 288с.
20.
Столбов В.В Международное спортивное движение в период
между двумя мировыми войнами// Столбов В.В История физической культуры. – М.,
1989. – С. 241-251.
21.
Столбов В.В
Физическая культура в зарубежных странах в период между пенрвой и второй
мировыми войнами// Столбов В.В. История физической культуры. – М., 1989. – С.
57-64
22.
Талалаев Ю.А. Спорт
– фактор мира и дружбы между народами/ Талалаев Ю.А. – М.: Физическая культура
и спорт, 1976. – 112с.
23.
Фізична культура в
формування здорового способу життя: методичний посібник. – Полтава: ПДПІ. 1994.
– 27.
24.
Физическая культура
как вид культуры/ Р.Г. Гостеева, В.М. Выдрина, Л.И. Лубышева. – Воронеж:
Воронеж ГПУ, 2003. – 358с.
25.
Філь С.М. Історія
фізичної культури: Навч. Посіб./С.М. Філь, О.М. Худолій, Г.В. Малка; За ред.
С.М. Філя. – Х.: ОВС, 2003. – 160с.
Немає коментарів:
Дописати коментар