Подарунки від "Миколайчиків" в Головний Військовий Клінічний Госпіталь

Подарунок від поранених учням Фінансового ліцею

Юні "Миколайчики" із подарунками

Щодня ми дивимось і читаємо новини про те, що зараз відбувається в нашій країні. З офіційних даних РНБО чуємо про поранених. Але не задумуємось про те, що їм потрібна наша допомога... 

Проте діти набагато активніші від нас. І саме з їхньою допомогою ми змогли трішки підсолодити життя наших Героїв. А вітамини допоможуть їм швидше одужати)))

 «Доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий»

Марк Твен

Щоб дарувати тепло та добро іншим людям багато не треба. Необхідно бажання, чисті і світлі думки і розуміння того, що робиш.

Приїхавши до госпіталю я усвідомлювала, що буде важко, голова чітко прописала так званий «план дії», настанова з мозку була дана, але все пішло не так. Все було, як у житті. Перша палата. Мандраж, тремтячі руки, голова що зовсім тебе не слухає та розповідь бійця про те, що так далеко, але насправді ближче, ніж здається. Переступаючи через себе, придушуючи почуття, емоції намагаєшся підбадьорити, розпитати, відволікти від лікарняної буденності, привітати зі святом, в кінці кінців... Потім друга палата, третя, четверта і ти починаєш розуміти, що бойовий дух цих, не побоюся слова, героїв не впав, він навпаки сама зараз активно бореться за життя, вишкрябується по слизьким стінам назовні і виникає така впевненість, що цей дух переможе, що він вже не боїться нічого. І твоя задача, дарувати добро. Дарувати, те що можеш дати, дарувати себе. І ти робиш це не просто, тому що так треба, а тому, що це лине від серця і вдячність цим людям, яка є в тебе безмежна.

Заходиш до палати.. теплі розповіді про себе, напевно, стандартні питання до хлопців, але в мене є віра, що то не дарма, що після якихось таких бесід вони усвідомлюють, що вони нам потрібні, що ми чекаємо і боремось разом. Взагалі, разом ми здатні на більше, разом то разом, недарма кажуть, що гуртом і батька легше бити.

В ту п’ятницю  мене багато чого вразило. Виключенням не стали волонтери Анна, Настя і Тетяна. Люди, що у всьому бачать позитив, дуже сильні люди і вони мене вразили. Хочеться бути чимось схожими на них, відкритими, щирими, відвертими, сміливими.. А також хлопці. В кожного з них своя історія, свої погляди на щось, але спільне, що є  невід’ємним  у їхньому житті і ніколи не залишиться забутим. Да і нами це ніколи не забудеться, ніколи не відпуститься.

 Та гордість, коли бачиш жовто-блакитний стяг, мурашки по шкірі, коли чуєш гімн, гордість та вдячність, коли бачиш хлопців.. це наше «сьогодні». Ми повинні жити, повинні поважати та пам’ятати. Я хочу висловити подяку, всім хто щось робить, всім, хто не сидить на місці, я пишаюсь вами!  Коверенко Катерина

"Бджілки"-волонтери в білих халатах і ми